Люди, в чиє життя ввірвалася війна потребують від суспільства підтримки. Психологічна реабілітація, адаптація в приймаючу громаду, реінтеграція, пошук нового житла, роботи, засобів для існування. І це далеко не весь список випробувань, з якими зіткнувся кожен, хто покинув окуповану територію на Сході України.
Ці люди по-справжньому цінують Україну, готові просувати суспільні зміни вперед, готові включатись у громади, в яких тепер проживають та приносити користь суспільству.
Уявімо, що минуло років п’ять. Війна з Росією закінчилася. Яким чином – зараз не про це, а про людей, які її пережили. За цей час вони призвичаїлися називати інший будинок домом, ходять на роботу, виховують дітей, граються з внуками, зустрічаються з друзями, ходять в кіно, голосують на виборах, відвідують виставки, влітку їздять на море, а восени обирають пальто на зиму, ліплять вареники і все ще читають свіжу пресу. Це говорить про те, що вони адаптувалися і стали повноцінними мешканцями громади, яка колись прийняла їх. Все, як і раніше, коли ще не було війни, тільки вони стали іншими.
Можуть бути й інші варіанти розвитку подій. Все залежить від того, хто ви, ким ви є і ким хочете бути. Можна все життя звинувачувати інших в усіх своїх бідах, а можна почати діяти прямо зараз і своїми діями та наполегливістю змінити своє життя.
Про це говорить і експертка, голова Громадського холдингу «ГРУПА ВПЛИВУ» Тетяна Дурнєва:
«Відповідь на це питання дає виключно час. Нам би хотілося, щоб нарешті була розроблена державна стратегія по відношенню до внутрішньо переміщених осіб. Важливо, аби держава почала виконувати свої позитивні зобов’язання та реалізовувати послідовну державну політику. Наприклад, якби багатостраждальна Комплексна державна програма підтримки, соціальної адаптації та реінтеграції переселенців була прийнята не в грудні 2015 року, або ж мала хоч якесь фінансування з бюджету чи реальний план дій, тоді можна було б сподіватися, що відповідь на питання про майбутнє переселенців лежить у сфері державної політики.
Наразі люди, які були вимушені покинути свої домівки, самі створюють своє майбутнє. Вони звикають до нових умов проживання, до іншого клімату та незвичних традицій. «Пробивають стіни» бюрократії та перемагають депресію. Захищають свої права та шукають нові можливості для відновлення повноцінного життя.
Майбутнє внутрішньо переміщених осіб залежить від того, ким вони самі себе бачать. Якщо переселенці відкриті, активно інтегруються, розвиваються та намагаються привнести щось нове і корисне в приймаючу громаду, то відповідно їхнє майбутнє вже настало. Вони стали новими членами громад, до яких вони переїхали. Вони не тягар, а ресурс, який цінується, стираючи лінію відокремлення від місцевих та розвиваючи країну».
Внутрішньо переміщені особи – це новий ресурс для міст, в які вони переїхали. Це нова робоча сила, нові ідеї та погляди на речі. Важливо, як ці погляди подані до розгляду і як їх сприймають.
У наш час важливо навчитися «ловити рибу», але для цього спершу потрібно підібрати правильну «вудку», аби улов більш-менш виправдав наші очікування.
Легко не буде нікому. У цьому впевнена і Валерія Вершиніна, менеджерка Програми радників Мінсоцполітики з питань ВПО:
«Протягом трьох років Україна демонструє стійку тенденцію до витіснення громадян які перемістились з ОРДЛО, не здатних до самозабезпечення. Старі, немічні та не здатні конкурувати на ринку праці повертаються до колись покинутих домівок. Про це свідчить постійно падаюча кількість ВПО в Україні. Більше того, системне зменшення кількості переселенців сприймається чиновниками, як показник якісної роботи.
Економія коштів бюджетів за рахунок невиконання зобов’язань перед громадянами стала державною політикою. Що з цим робити? Інтегруватись. Активно та невпинно боротись за права ВПО та мешканців ОРДЛО.
Наше майбутнє не буде простим, як не буде простим і майбутнє України, але ми переможемо та повернемо свій дім, бо наш дім – Україна».
Внутрішньо переміщені особи це не якась уніфікована чи то однорідна спільнота. Особи які покинули колись мільйонні міста та маленькі села здатні вдихнути нове життя та нові можливості. Вже відомо безліч таких прикладів.
Головне те, ким ми себе відчуваємо, а не де народились чи у яких умовах змушені були опинитись у той чи інший момент свого життя. Я відчуваю себе українкою.