Війна на сході України призвела до того, що наша країна потрапила до сумного антирейтингу. Зокрема, у 2018 році вона входила до п’ятірки країн з найбільшим числом жертв мінно-вибухових травм. Згідно зі статистикою міжнародного оператора з гуманітарного розмінування The Halo Trust, з травня 2014 по серпень 2020 від вибухонебезпечних залишків війни (ВЗВ) постраждало 2 185 осіб, у тому числі, понад 953 цивільніх, серед яких 130 дітей. І якщо система фізичної та психологічної реабілітації поранених віськових в цілому сформована та працює, некомбатанти, частіше за все, стикаються з порушенням свої прав на реабілітацію та соціальне забезпечення. Це відбувається через те, що в їхніх медичних картках стоїть запис не «мінно-вибухова травма», а «загальне захворювання», або «побутова травма», що позбавляє їх можливості отримати статус «інваліда війни» та відповідні пільги.
– В результаті моніторингового дослідження, яке проводили у Слов’янську та Краматорську, ми отримали інформацію, що статус особи з інвалідністю внаслідок війни отримала 51 особа (інформація станом на 30 січня 2020 року) , але основна маса цивільних осіб, які були поранені, все ще не охоплена належною соціальною допомогою, – розповідає адвокат Наталія Аляб’єва, позаштатний консультант Проекту ОБСЄ/БДІПЛ. – Основна причина в тому, що дуже складна процедура отримання даного статусу. Вона накладає на осіб з інвалідністю невідповідні вимоги щодо надання документів, які підтверджують обставини отримання ними поранень. По-друге, у всіх довідках МСЕК, виданих цивільним особам, що були поранені, стоять позначки «побутова травма», не вказується, що особа отримала поранення або інші ушкодження здоров’я внаслідок військового конфлікту, чи то було поранення внаслідок мінно-вибухового предмету, обстрілу, підриву на розтяжці або інших дій військового характеру. Слід відзначити, – продовжує правозахисниця Наталія Аляб’єва, – що більшість цивільних осіб, що отримали поранення, все ще живуть на територіях, де велись бойові дії. Звіти міжнародних неурядових організацій свідчать про те, що на цих територіях відсутні деякі державні та комунальні послуги, є велика проблема з пошуком роботи та працевлаштуванням. Багато цивільних, які отримали мінно-вибухові травми, вимушені жити з уламками, що залишились у тілі, що створює додаткові проблеми. У зв’язку з цим, одним з не багатьох постійних та стабільних джерел прибутку для осіб, що проживають у буферній зоні, залишається соціальне забезпечення, що його надає держава.
У травні 2018 року дію закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» було також поширено на цивільних осіб, які отримали поранення внаслідок воєнних дій на Донбасі. Закон передбачав, що некомбатанти, які отримали такі травми, матимуть право на широкий пакет соціальних пільг, який забезпечить їхні мінімальні соціальні потреби. Але з отриманням соцдопомоги від держави є певні проблеми.
– Процедура отримання цього статусу для цивільних містить певні дискримінаційні положення, – пояснює адвокат Наталія Аляб’єва. – З дії закону виключено осіб, які отримали поранення після 1 грудня 2014 року на тимчасово непідконтрольній уряду територіях, а також цивільних осіб, які отримали поранення з 1 грудня 2014 року по 5 травня 2015 року, у зв’язку з тим, що розділення на підконтрольні та тимчасово непідконтрольні території було законодавчо закріплено лише 5.05.2015 р. Таким чином, з дії закону було виключено цивільних осіб, які у цей період отримали травми, пов’язані з бойовими діями, у тому числі, мінно-вибухові. Фактично, це є нічим іншим, як відмовою держави від прийняття на себе відповідальності за своїх громадян, які отримали поранення у ситуації, коли державним органом було важко перевірити, за яких обставин це відбулося.
За думкою правозахисниці Наталії Аляб’євої, виходом з цієї ситуації могло б стати спрощення процедури щодо отримання статусу «інвалід війни», а також внесення змін у законодавство, зокрема, прийняття проекту Закону 1115 «Про статус і соціальний захист мирних (цивільних) громадян, які постраждали внаслідок бойових дій чи збройних конфліктів».
Для фізичної та моральної реабілітації цивільних, які постраждали від мінно-вибухових травм, Україна могла б залучити міжнародних донорів. Але тут також є певні проблеми.
Тимур Пістрюга, підполковник запасу, виконавчий директор компанії Demining Solutions, яка працює у галузі гуманітарного розмінування на сході України, відзначає, що надання допомоги постраждалим від мін та вибухонебезпечних предметів (Mine Victims Assistance) є невід’ємною частиною протимінної діяльності, яка регулюється міжнародним стандартом IMAS.
– Країни, які виділяють донорську допомогу під протимінну діяльність, автоматично виділяють її також під Mine Victims Assistance, – пояснює Тимур Пістрюга. – Але щоб все це було, Україна має насамперед імплементувати Закон України «Про протимінну діяльність», якій передбачає створення Національного органу з протимінної діяльності та Центру протимінної діяльності (два органи: адміністративний та оперативний). Центр має акумулювати всю інформацію про постраждалих, вести свою базу даних та їхній облік. І таким чином, запрацює вся ця система. І насправді будуть отримувати гідне фінансування люди, які потребують цього. Такі центри було створено в інших країнах – Департамент протимінної діяльності в Іраку при Міністерстві внутрішніх справ, ANAMA в Азербайджані (Національна агенція з розмінування територій), CROMAC у Хорватії (Центр протимінної діяльності). Не знаю, чому за сім років Україна не створила такий орган.
Про важливість створення в Україні єдиного Центру з протимінної діяльності, також говориться у звіті міжнародної неурядової організації DRC-DDG. Зокрема, у звіті відзначається необхідність запуску в Україні інформаційної системи, щодо жертв мін або ВЗВ та пов’язаних з цим нещасних випадків. Відповідні статистичні дані зараз отримують
МВС, МОЗ, Міноборони, ДСНС, а також українські та міжнародні неурядові організації, які займаються протимінною діяльністю, але ця інформація не об’єднана в єдину базу даних. Це не дає можливості систематизовано зберігати та аналізувати її. Також це позбавляє можливості використати цю статистику для підвищення прозорості процесу отримання цивільним населенням офіційного статусу осіб, які отримали поранення внаслідок збройного конфлікту. Подальше зволікання з боку держави зі створенням єдиного Центру з протимінної діяльності не дозволяє задовольнити потреби постраждалих і унеможливлює розробку цілісної державної стратегії та отримання належного фінансування від міжнародних донорів.
Валентина Бикова
Матеріал створено в рамках проекту «Reach Out», який реалізує «Українська мережа освіти дорослих та розвитку інновацій» (Мережа розвитку) у партнерстві з «Comparative Research Network EV» за фінансовою підтримкою Міністерства закордонних справ Німеччини.
